ЗУБРІВКА | ZUBRIVKA | 2009 Toronto Ukrainian Festival Highlights

via UkeTube - Дуже люблю українську музику з-за кордону. Ще був малим - в 70-х роках були популярними записи канадських українців("Буря"). Друга хвиля мого знайомства з діаспорною музикою сталася наприкінці 80-х,початку 90-х(Квітка Цісик,Дарка і Славко, група "Зоря").Тепер, в епоху інтернету, значно легше шукати, знайомитись, спілкуватись і звичайно слухати,дивитись і насолоджуватись автентичною українською музикою(Zirka,Zubrivka,Zrada,ГРIМ,Theresa Sokyrka . Чого і вам всім бажаю. Зі свого боку буду й надалі пропагувати діаспорних виконавців )

Тарас Житинський - Любо братці любо | Taras Zhytynskyj

via fyvm4y Дуже люблю пісні у виконанні свого земляка з Івано-Франківська - Тараса Житинського. Більше інфи про Тараса тут.

Тряслися грозно Пиренеи | Поэт и гражданин

via tvrainru Подобається мені російський проект "Поэт и гражданин".Все-таки телеканал "Дощ" щось та й проливає )... Шкода, що в Україні нема нічого схожого(

Присвята дощу / Посвящение дождю / Dedication rain

via SuperCatok Телеканал "Дощ" зняв зі свого етеру вірш Д.Бикова "Двуглавое", вочевидь злякавшись занадто сміливої сатири і можливих наслідків.

Приколи від пана Штефка та Компанії / Гумор / Humor / LOL

- То не є стабілізатор, то просто - відсікатель;
- Вчера сім дивив футбол, але... то була груба гра - били по ногах, по колінах... по тім;
- То пусте, то є бавлінка, щоби людям голови забивати;
- Північна країна - Філяндія;
- Там недалеко є банк, а в тому банці - є банкомат;
- А сам я тримаю гроші на кредобанці;
- Дніпро грає Динаму, а Металург Таврію;
- То треба міннєти вентиль;
- Так... пише по англійски: піктюрес,імагес,1 відеос, му фотос.
( далі буде)

Канни відкриються врученням Бернардо Бертолуччі почесної Пальмової гілки / Bernardo Bertolucci

На Каннському кінофестивалі з цього року починається нова традиція: відтепер кожен рік на церемонії відкриття буде вручатися особлива нагорода під назвою «Почесна пальмова гілка». У 2011 році її буде удостоєний італійський режисер Бернардо Бертолуччі.
Цим почесним призом буде нагороджуватися визнаний у світі режисер, роботи якого широко відомі, але жодного разу не були відзначені головною нагородою фестивалю. Нещодавно таку «Почесну пальмову гілку» з рук президента фестивалю Жиля Жакоба отримали Вуді Аллен у 2002 році та Клінт Іствуд у 2009 році за рішенням ради адміністрації фестивалю. З цього року нагорода стане щорічною і буде вручатися на церемонії відкриття.
Б.Бертолуччі вписав в історію італійського кіно кілька шедеврів у різних жанрах, від особистих драм до масштабних епопей: «Останнє танго в Парижі» (1972), «Двадцяте століття» (1976), «Під покровом небес» (1990), «Мрійники» (2003). Його стрічки відрізняються гостротою порушених політичних і соціальних проблем, глибоким ліризмом, відточеною і одночасно витонченою постановкою, що забезпечує їм особливе місце в історії світового кіномистецтва.
«Неперевершена майстерність, з якою створено ці твори, щодня постає перед нами з усією очевидністю. Самовідданість, з якою Бертолуччі присвятив себе кіномистецтву, і давні зв'язки, що об'єднують його з фестивалем, безперечно, найкраща підстава для того, щоб саме цей режисер став першим лауреатом тепер щорічної почесної Пальмової гілки», — підкреслюють президент і виконавчий директор кінофоруму Жиль Жакоб і Тьєррі Фремо.
«Почесну пальмову гілку» буде вручено 11 травня на церемонії відкриття 64-го Каннського фестивалю у присутності журі за головуванням Роберта де Ніро, що зіграв одну з ролей у фільмі Б.Бертолуччі «Двадцяте століття».

За матеріалами офіційного сайту Каннського кінофестивалю та сайту ZN.UA

Від себе додам, що Бертолуччі - один з моїх улюблених режисерів.На початку 80-х, в місті Львові, ходили легенди про його фільм "Останнє танго в Парижі". Цей шедевр львів'яни мали змогу подивитись завдяки "ноцному кіну" польської телевізії.На той час у Львові можна було приймати два польські ТВ канали.

Межі контролю Джима Джармуша / The Limits of Control - Jim Jarmusch

Повинне бути щось у Нью-Йорку, що робить із режисерів, які там виросли, бунтарів та дисидентів з природнім імунітетом проти спокус та догмат Голівуду. Фільми Джона Кассаветіса, Мартіна Скорсезе, Джеймса Тобака, Вуді Аллена чи Спайка Лі не потребують їх імен у титрах — підписи режисерів є у кожному кадрі та кожній зміні картинки. Нью-Йорк – мистецька столиця світу і можливо саме це заражає його режисерів живописністю, поезією та незаперечною самостійністю.

Джим Джармуш – великий режисер Нью-Йоркської нової хвилі в різних аспектах: він був частиною панк та нью-вейв покоління музикантів та митців, граючи у гурті «The Del-Byzanteens» та конспіруючись з однодумцями-богемою, в той час він перетворив музичну нью-вейв енергію у нью-вейв кінематограф, який став одухотвореним нащадком французького кінематографу Жана-Люка Годара, Франсуа Трюффо, Алена Рене та Жан-П’єрра Мельвіля. Перший повнометражний фільм Джармуша, «Безкінечна відпустка» (Permanent Vacation, 1980 р.), знятий за гроші зі власної університетської стипендій, став одним із найдовершеніших фільмів андеграундної кіносцени, що якраз розвивалася, режисери та актори якої здебільшого складалися з членів гуртів нижнього Манхеттену та голодних митців. Наступним фільмом був «Дивніше ніж в раю» (Stranger Than Paradise, 1984 р.), чудернацька комедія, створена із залишків фільму, подарованих Вімом Вендерсом, у якій у головних ролях знялися друзі Джима: Джон Лурі та Річард Едсон так, як й Естер Балінт, член театральної групи угорських біженців «Squat Theatre». «Дивніше» переміг у номінації «Золота камера» (Caméra d’or) на Канському кінофестивалі у 1984 р. та заробив міжнародне визнання для Джармуша. Далі був гротескний «Поза законом» (Down by Law, 1986 р.), нещасливі пригоди трьох людей, які втекли з ув’язнення у Луїзіані, у головних ролях: Лурі, Том Вейтс та Роберто Беніні, які зробили з Джармуша режисера для хіпстерів. Його окремі фільми, серед яких «Таємничий потяг» (Mystery Train, 1989 р.), «Ніч на землі» (Night on Earth, 1991 р.) та «Кава і цигарки» (Coffee and Cigarettes, 2003 р.), зібрали разом еклектичний узгоджений акторський склад, який, у викривленому, лаконічному стилі, розказує історії, що переплітаються та які позначені загадковими й авантюрними, але незбагненними поворотами сюжету. Джармушу не потрібно було змінюватися, щоб задовольнити публіку, але він змінився, щоб задовольнити себе. Завдяки «Мерцю» (Dead Man, 1995 р.) з Джонні Депом у головній ролі утікача, який подорожує на Далекий Захід, режисер перейшов у новий етап —особисту подорож, спосіб також випробуваний і в блискучому фільмі «Пес-привид: шлях самурая» (Ghost Dog: The Way of the Samurai, 1999 р.), у головній ролі з Форестом Вітекером про кіллера з внутрішнім світом.

«Межі контролю» (The Limits of Control), який вийшов 1 травня, показує подібного загадкового персонажа, якого грає Ісаак де Банколе, який з’являвся у«Ніч на землі» та «Пес-привид» і якого багато хто впізнає, адже він зображав африканського прем’єр-міністра Мотобо у телесеріалі «24». Де Банколе у «Межах контролю» подорожує крізь чарівні пейзажі Іспанії, виконуючи завдання достатньо таємниче, щоб пасувати назві фільму, яка була запозичена з оповідання Вільяма Берроуза. Чудовий акторський склад, включаючи Тільду Свінтон, Джона Гарта, Паз де ля Гуерта та Білла Мюррея, які об’єднують зусилля, щоб захопити глядачів непередбачуваною таємничою комедією та непевним очікуванням. Цей екстраординарний фільм підтверджує, що Джармуш митець, який стоїть в одному ряду з режисерами, якими він захоплюється, як-от: Мельвіль, Джон Бурмен, Ніоклас Рей та Семуель Фуллер.

(На знімальному майданчику фільму "The limits of control")
Текст і фото з сайту АРТ ЖУРНАЛ

Навіки разом / Юрій Андрухович

В одному зі своїх інтерв’ю Сергій Жадан розповів історію, про яку я грішним ділом уже й забув, а тепер на неї випадково натрапив. Суть її така. Певний студент подарував йому танкістський шолом. Наступного дня Сергій вилітав до Швейцаріі, де ми з ним мали спільний виступ. Згадавши, що в мене день народження, Сергій вирішив передарувати той шолом мені. Я, хоч у танкових військах не служив і відповідно ніколи не горів у жодному танку, подарунок усе-таки прийняв. Шолом був теплий, я одягнув його після виступу і пішов собі в ньому вулицями Берна. Дорогою до готелю ми зупинили таксі. Водій-балканець зиркнув на мене впівока, після чого розсміявся і ламаною німецькою сказав: "О, japanisсhe Aviator!".

Загалом Сергій майстер запам’ятовувати (і що важливіше – довигадувати) подібні речі. Якби не він, уся ця історійка, та й не тільки вона, щасливо канула б у Лету. Але раз цього не сталося, слід пошукати в ній якогось таємного сенсу.

Ким мене лише не називали! До яких лише національностей не прив’язували! І хоч іншого варіанту, крім як бути українцем, у мене й немає, я справді забагато часу віддаю комп’ютерному моніторові, й від цього поступово роблюся все більше схожим на японця. "А ще, - докинуть у цьому місці мої любі читачі-злостивці, - треба менше пити". Так наче саме японці є світовим еталоном пияцтва.

Пригадую, як мені не сподобалось оте ламане "japanishe Aviator". Відразу виникли асоціації з Другою світовою і тисячами японських льотчиків-камікадзе, цих юних самураїв, ще фактично дітей, закинутих у самісіньку пащу смерті. У нас люблять перетирати схожі теми. Розпатякувати про Сталіна чи Гітлера, про їхню начебто геніальну здатність посилати мільйони людей на заріз і вганяти їх у таку безвихідь, що нічого іншого, крім смерті героя, вже не лишається.

Японці завжди здавалися мені трохи інопланетянами. Не зовсім такими, як решта земних мешканців. З кількома японцями я досить близько знайомий. Скажімо, з композитором Тошіо Госокавою. На його прохання я записав йому з дюжину дисків старовинної української музики – "Божичів", "Древа", Компаніченка. Проте ми з Тошіо так і не стали друзями. З інопланетянами можливі контакти, але не дружба.

Утім, самі японці всіляко борються зі своєю інопланетністю. Саме тому вони чемпіони світу з наслідування. Російська класика, британський рок, американські комікси пустили серед них настільки міцне коріння, що виплодили вже й власних культурних монстрів – манґа, додзінсі, культових японських письменників, з головою занурених у західний літературний контекст. Той самий Госокава під час одного з берлінських семінарів зауважив приблизно таке: "Японська культура – це культура копіювання. Але наші копії кращі від оригіналів".

Захоплення японцями як найбільш технологічною й надсучасною нацією, що змогла зберегти усе традиційне, автентичне, й досить ефективно синтезувати його із західним, є явищем універсальним та повсюдним. Українська ж версія цього явища породила безліч смішних теорій щодо схожості японської й нашої культур. Для того, щоб досхочу ними натішитися, вистачає розшукати відповідну статтю у "Вікіпедії" - японські пагоди і гуцульські церкви, квіткові орнаменти кімоно і українських вишиванок.

Ба, навіть і якісь лексичні схожості знайшлися – причому навіть не з тих, де відома межигірська резиденція в японському перекладі мала б називатися Хатахама. З’явився навіть японець-бандурист, із вусами та оселедцем, що власним прикладом доводить, наскільки ми близькі.

А ще: нестійкість японської тверді, її постійна схильність до потрясінь – і нескінченні закарпатські паводки. Кримські і курильські територіальні розбори з росіянами. Та й ґуґл на запит у пошуку "японці українці", виявляється, подає на мільйон результатів більше, ніж у пошуку "українці росіяни". Наш потяг до цієї дивної країни є справді ні з чим не порівнюваним. "От яких братів і сусідів ми б воліли мати на сході", - думалось мені, поки врешті не сталося те, що об’єднало нас по-трагічному: аварія на "Фукусімі-1".

Відомо ж – ніщо так не об’єднує, як спільна біда. У нас із японцями їх тепер аж дві – аварії на АЕС та сусідство з Росією. Таким чином, ми з ними вже навіки разом. Дружимо радіоактивними зонами та всіма можливими наслідками. Як і в нас, у них слово "промінь" асоціюється не тільки з чимось радісним і сонячним, а швидше навпаки.

Я вірю, що японці вистоять, і рятівний йод їхніх морів зупинить променеву хворобу. Адже іншої планети, щоб утекти звідси, в них насправді немає.

А ще мені дуже хочеться, щоб наші спільні з ними сусіди зі своїм радісним "Это вам за Курилы" врешті позатикалися. Бо це ж таки вже за межею – стоїть собі косоротий гопник світового масштабу на перехресті народів та культур і роздає направо й наліво свої стусани – тобі за Курили, тобі за Севастополь, оцим за Південну Осетію, а цим узагалі – за те, що прибалти. І щоб якось його вгамувати, я навіть погодився б стати безстрашним Японським Авіатором.

Передрук з сайту ТСН.UA
Фото vasyltereshchuk.blogspot.com

Приколи від пана Штефка та Компанії / Гумор / Humor / LOL

- Поставив дома лічильники - і уже по тім не нараховуют );
- Уважєй, бо можуть бути якісь протензії );
- Областний дитячий перетинальний центр );
- Операцийна система ВІНДОМС );
- Опецийна система ЛІНЮХ ) ;
- То є на вулиці Бельведерського ) ;
- Андрію,перевір Е-Мейл мого мобільника )

Як працювала влада Станиславова сто років тому / Ivano-Frankivsk / Stanisławów

Які рішення приймали станиславівські рада та магістрат? Про їх доцільність і справедливість - судити читачам.

Міська влада міжвоєнного Станиславова складалася з виборної міської ради на чолі з бурмістром та магістрату, наділеного виконавчими повноваженнями. До 1934 року магістрат мав назву Станиславівський міський магістрат, а потім був перейменований у Станиславівську міську управу. В компетенцію магістрату входило управління міським майном, стягнення податків, благоустрій міста.

Високий податок на алкоголь

Виробництво і продаж алкогольних напоїв у міжвоєнний період обкладалися високими податками. Так, на засіданні міської ради від 17 травня 1924 року були ухвалені Додатки до оплати від патентів за виробництво і продаж алкогольних напоїв. Згідно з цим рішенням, крім оплати за патенти, встановлювався ще й податок у розмірі 100% від вартості патенту за виробництво алкогольних напоїв і 200% - за продаж алкоголю. Проте уже в серпні 1924 року податок за продаж алкогольних напоїв постановою магістрату був зменшений до 100% від вартості патенту. Такими ці податки і залишилися до 1939 року. Кошти стягувалися на користь міської громади.

Не можеш служити у війську - виконуй громадські роботи

13 вересня 1937 року станиславівський повітовий староста звернувся до бурмістрів з розпорядженням, згідно з яким особи, звільнені від військової служби, були зобов'язані 6 днів на рік виконувати громадські роботи, посильні за станом здоров'я, або відповідно до кваліфікації. Роботи організовувалися в межах гміни. Якщо ж роботи пропонувалися в місцевості, яка знаходилася більше як за 5 км від місця проживання, то проїзд і квартира оплачувалися з місцевого бюджету.

Городи для безробітних

Починаючи з 1935 року, частими були звернення різних громадських організацій Станиславова до міської ради з проханням виділити землю під городні ділянки для безробітних. Наприклад, Зв'язок стрілецький у Станиславові 12 лютого 1935 року звернувся з проханням до міської ради виділити 2 парцелі землі: 1 парцелю (дрібна земельна ділянка різного розміру, в Галичині від 2 до 5 га) - т. зв. «пас землі» на Діброві і 1 парцелю над Бистрицею, щоб роздати безробітним з розрахунку 400 м кв. на родину. Міська рада задовільнила прохання і виділила вказану землю на 1 рік із мізерною оплатою 5 зл. З таким же проханням зверталося Товариство городніх ділянок у 1936 році й отримало землю на Діброві і на Гірці.

Допомога вдові

Вдова поштового службовця Крутова Наталія 6 березня 1926 року звернулася до магістрату з проханням виділити їй разову грошову допомогу у сумі 25 злотих. В той же самий день вдові надали допомогу у сумі 15 зл. Таку ж суму прохачка отримувала щомісяця протягом 1926 -1927 років, ймовірно, виплати тривали і надалі, але відомостей про це не збереглося. Допомога невелика, але постійна!

Чисте місто

24 квітня 1924 року Станиславівська міська рада ухвалила Правила дотримання чистоти і порядку на майданах, вулицях і тротуарах. Згідно із Правилами, власники нерухомості відповідали за чистоту не тільки на своїх подвір'ях, але і за тротуар і частину дороги, що прилягають до їх будинків. Власники були зобов'язані:

в період з 1 квітня до 1 листопада до 7 години ранку старанно підмести тротуар і вулицю і при потребі скропити їх чистою водою; під час посухи скроплювати водою також після обіду;

прибирати прилеглі тротуар і дорогу від води, бруду, снігу і льоду;

У будинках власники мали стежити, щоб брами, коридори, сходи були чистими, а сходи в коридорах милися не менше, ніж раз на тиждень; щоб у помітному місці знаходився закритий смітник для загального користування, який потрібно очищувати уже при наповненні на 2/3; щоб криниці були захищені від можливого засмічення (якщо ж у криниці вода непридатна для пиття, на ній має висіти табличка «вода тільки для господарських потреб»); щоб чистими й відповідно обладнаними були туалети. Звісно, подвір'я мали завжди бути прибраними, а побутові відходи зливатися тільки в каналізацію.

Мешканцям міста заборонялося витрушувати чи сушити одяг і білизну на балконах, зберігати на балконах меблі. Не можна було утримувати в центральній частині міста коней чи іншу худобу.

За дотриманням Правил стежила поліція. Порушників безжально карали чималим штрафом від 100 злотих і вище.

Наталія Храбатин
( Передрук з сайту газети "Галицький Кореспондент" )

Японія.Втеча від цунамі. / Running from Tsunami: Dramatic rescue video of moments when water hit Japan

via RussiaToday Вражаюче відео втечі від цунамі.Знову бачимо стійкість та взаємодопомогу жителів Японії.

Пляж Васили севернее входа в Балаклавскую бухту / Севастополь / Балаклава

Пляж Васили севернее входа в Балаклавскую бухту
02.04.2011 23:21 Максим Береговой

Пляж «Васили» находится между «Яшмовым» пляжем и входом в Балаклавскую бухту. От входа в бывший подземный завод к пляжу ведет короткое шоссе, можно проехать на машине, летом ходят маршрутки. Через 10 минут Вы будете уже на пляже. Весной можно прогуляться пешком.

Летом до пляжа можно также добраься и на ялике из Балаклавы. Катера, к сожалению, туда не ходят. Поездка недолгая, но стоить будет недешево, поэтому лучше ехать большой компанией.

Рядом с пляжем находится Пансионат Балаклавского рудоуправления. Ну а карьеры этого шумят за Караньскими высотами. Вершину каьера видно на фото с моря.

Пляж достаточно оборудован, его составляющая – песок и мелкая галька, попадаются и ракушки. Вода в море чистая, виды изумительные и уникальные по красоте. Мыс Айя с этого берега смотрится иначе, чем с Серебрянного или Золотого пляжа. Видна широкая панорама гор.

Места на пляже много, поэтому на нём можно расположиться без проблем. Пищевые торговые точки находятся наверху; на пляже работают спасатели, есть кабинки для переодевания, Но никаких аттракционов на пляже нет.

К пляжу сверху ведет удобная лестница, спуск и, главное, подъем, не так утомительны как возле Георгиевского монстыря. Отдыхающие подсчитали что там всего 288 ступенек. На спуске кее-где можно посидеть на лавочках.

/ Текст і всі фото з сайту Пульс Севастополя. /

Матриця.Кость Москалець / Matrix. K. Moskalets

via kostmoskalets Так, це він,справжній романтик,останній з НЕО української культури. І,звісно,його варіант МАТРИЦІ.

Соколине гніздо - окраса Станіслава

Будівля обласної дитячої біб-ліотеки на Міцкевича однозначно потрапляє в десятку візитівок міста. Листівки з її зображенням випускались за Австрії, Польщі, СРСР і, нарешті, в незалежній Україні. Що ж то за споруда, яка викликає жвавий інтерес у фотографів декількох поколінь?

Усе почалося з гімнастики

Цей будинок звели у 1895 році для потреб польського спортивного товариства «Сокіл» (був ще й український, у «Просвіті»). Ця організація, створена в середині ХІХ століття у Чехії, незабаром здобула популярність у всіх слов’янських народів імперії Габсбургів. У Станиславові товариство з’явилося 1884 року. Воно ставило за мету фізичне й моральне гартування молоді. Наголос робився на фехтуванні, важкій атлетиці та гімнастичних вправах. Існувала навіть спеціальна «сокільська» гімнастика. Вправи були настільки вдало скомбіновані, що комплекс взяли на озброєння у російських військових училищах. А ті, хто служив у радянській або український арміях, мають добре пам’ятати зарядку о шостій ранку та вправи №1 і №2. Вони теж — сокільські.

Але повернімось до Станиславова. Місцеве товариство було дуже бідним і довший час не могло дозволити собі окремого приміщення. Та що там приміщення, грошей не вистачало навіть на проект. І тоді комітет звернувся за допомогою до відомих львівських архітекторів. Результат перевершив усі сподівання — зі Львова надійшло аж 14 варіантів креслень!

Великий вибір породжує вимогливість, і сокільський комітет став перебирати харчами. Спочатку зупинились на проекті пана Вісньовського, а потім обрали креслення краківського архітектора Кароля Заремби. Саме він і вважається офіційним батьком споруди. Проте є одне «але». Точніше два. По-перше, Заремба не відвідував Станиславів ні до, ні в процесі будови. Креслення-то він вислав, але зробити їхню прив’язку до місцевості не спромігся. По-друге, у той час в місті жив ще один відомий архітектор — Ян Томаш Кудельський. Сучасна дослідниця Жанна Комар знайшла спогади онуки архітектора, яка пише, що дідусь проектував «також костели і садиби громадських організацій, наприклад «Соколу». Отже, напевно, до проекту долучилися декілька митців.

Спортзал у стилі середньовіччя

Будівництво йшло повним ходом, і 22 вересня 1895 року Станиславів прикрасився ще одним чудовим будинком. Вежа зробила його схожим на середньовічний замок. Її купол увінчував флюгер, який можна побачити і сьогодні. А ось бетонна фігура орла на фронтоні не збереглась. Птах був символом польської держави, а німці, та й совіти, її не надто толерували.

У 1905 році місцевий художник Рубчак розписав будівлю. На фасаді він розмістив фреску, що являла собою копію картини Яна Гротгера «Битва». На ній зображено епізод польського повстання 1863-1864 років, де купка поляків з останніх сил захищає свій прапор від підступ-них москалів. Над картиною, у прямокутній рамці, містилась назва закладу — «SOKOL», а нижче, по карнизу, в нішах можна було побачити зображення 24 гербів польських земель.

Збереглося досить багато довоєнних світлин «Сокола», але всі вони показують будівлю ззовні. А що було всередині? Те, що і мало бути у спортивному товаристві — гімнастична зала. На рідкісному фото 1925 року можна побачити простору кімнату із гімнастичними кільцями, конями і козлами (чи то цапами), атлетичними палицями і… кінним портретом Тадеуша Костюшка.

У 1907 році сталася техногенна катастрофа. 23 вересня потужний вибух розбудив мешканців площі Міцкевича. Як з’ясувалось пізніше, це детонував газ, що просочився з труби у підвалі. На початку ХХ століття його використовували для освітлення, і час від часу по місті гриміло.

Власники «Соколу» зробили висновки з цієї події та застрахували споруду. І не дарма. У 1927 році будинок сильно постраждав під час пожежі. Шкоду оцінили у 200 000 польських злотих, які виплатило страхове товариство. Цієї суми вистачило на капітальну реставрацію, та ще й залишилось на будівництво кінотеатру «Тон» (нині «Люмьєр»), який відкрився через два роки. Злі язики навіть стверджували, що члени товариства самі підпалили будинок, аби заробити. Проте недоброзич-ливців і заздрісників завжди вистачало…

Після «золотого вересня» 1939 року всі «Соколи» (як польські, так і українські) розігнали. Більшовики вирішили, що місцевій молоді цілком вистачить Осоавіахіму (попередник ДОСААФ) і футбольної збірної НКВС «Динамо».

Найкраще — дітям

Що творилось у цих стінах за німців, поки що не відомо. Можливо, тут мешкав якийсь генерал. Так чи інакше споруда щасливо пережила війну. А з 29 серпня 1945 року приміщення отримало нового господаря — обласну дитячу бібліотеку.

У 1977 році бібліотеку прикрасив барельєф роботи скульптора Топоркової та архітектора Попиченка. На зображенні — босоногі гуцули із прапором і напис «13 листопада 1905 р. на цій площі відбулась маніфестація трудящих на підтримку першої революції в Росії 1905 р.». До речі, щодо самої маніфестації, то, насправді, тим босим гуцулам було далеко і «фіолетово», що відбувалось у Росії, а бастували вони за впровадження восьмигодинного робочого дня.

Через сім років художник Ярослав Соколан розписав стелю вестибюлю фресками за мотивами найкращих казок світу. Крім вигаданих персонажів, за відвідувачами бібліотеки спостерігають казкарі — Шарль Перро, Ганс Хрістіан Андерсен, Олександр Пушкін.

Гімнастична зала Сокола до пожежі


А наприкінці 1980-х бібліотека ледь не стала називатись іменем українського письменника Петра Козланюка. Але потім країна отримала незалежність, і нова влада вирішила, що письменник-комуніст, та ще й депутат трьох скликань Верховної Ради СРСР, є не найкращим варіантом для увіковічення. Гідного патрона для бібліотеки шукають і досі.

На початку 2000-х під час ремонту відчистили герб Галичини — чорну Галку. Хоч деякі польські туристи вбачають у ній орла. Решта гербів залишили під штукатуркою. Оборонці прапору теж чекають свого часу. Може колись і дочекаються.

У статті використані поштівки з колекції Зеновія Жеребецького
Четвер, 31 березня 2011, 09:00 Іван Бондарев
(передрук з сайту Івано-Франківської газети "РепортеР")

ABBA : Dame! Dame! Dame! (Gimme Gimme Gimme) Spanish / АББА

via 2Shaymcn - Феноменальна АББА - моя улюблена поп-група.

Mark Knopfler - Brothers in Arms / Марк Нофлер

via kousito Люблю цього музиканта - Mark Knopfler. Хто ще не слухав і не бачив, скоріше дивіться це відео і не тільки ... - Марк досить плідно працює на ниві "шотландського кантрі-блюз-року". Так тримати, Марку!