Тряслися грозно Пиренеи | Поэт и гражданин

via tvrainru Подобається мені російський проект "Поэт и гражданин".Все-таки телеканал "Дощ" щось та й проливає )... Шкода, що в Україні нема нічого схожого(

Присвята дощу / Посвящение дождю / Dedication rain

via SuperCatok Телеканал "Дощ" зняв зі свого етеру вірш Д.Бикова "Двуглавое", вочевидь злякавшись занадто сміливої сатири і можливих наслідків.

Приколи від пана Штефка та Компанії / Гумор / Humor / LOL

- То не є стабілізатор, то просто - відсікатель;
- Вчера сім дивив футбол, але... то була груба гра - били по ногах, по колінах... по тім;
- То пусте, то є бавлінка, щоби людям голови забивати;
- Північна країна - Філяндія;
- Там недалеко є банк, а в тому банці - є банкомат;
- А сам я тримаю гроші на кредобанці;
- Дніпро грає Динаму, а Металург Таврію;
- То треба міннєти вентиль;
- Так... пише по англійски: піктюрес,імагес,1 відеос, му фотос.
( далі буде)

Канни відкриються врученням Бернардо Бертолуччі почесної Пальмової гілки / Bernardo Bertolucci

На Каннському кінофестивалі з цього року починається нова традиція: відтепер кожен рік на церемонії відкриття буде вручатися особлива нагорода під назвою «Почесна пальмова гілка». У 2011 році її буде удостоєний італійський режисер Бернардо Бертолуччі.
Цим почесним призом буде нагороджуватися визнаний у світі режисер, роботи якого широко відомі, але жодного разу не були відзначені головною нагородою фестивалю. Нещодавно таку «Почесну пальмову гілку» з рук президента фестивалю Жиля Жакоба отримали Вуді Аллен у 2002 році та Клінт Іствуд у 2009 році за рішенням ради адміністрації фестивалю. З цього року нагорода стане щорічною і буде вручатися на церемонії відкриття.
Б.Бертолуччі вписав в історію італійського кіно кілька шедеврів у різних жанрах, від особистих драм до масштабних епопей: «Останнє танго в Парижі» (1972), «Двадцяте століття» (1976), «Під покровом небес» (1990), «Мрійники» (2003). Його стрічки відрізняються гостротою порушених політичних і соціальних проблем, глибоким ліризмом, відточеною і одночасно витонченою постановкою, що забезпечує їм особливе місце в історії світового кіномистецтва.
«Неперевершена майстерність, з якою створено ці твори, щодня постає перед нами з усією очевидністю. Самовідданість, з якою Бертолуччі присвятив себе кіномистецтву, і давні зв'язки, що об'єднують його з фестивалем, безперечно, найкраща підстава для того, щоб саме цей режисер став першим лауреатом тепер щорічної почесної Пальмової гілки», — підкреслюють президент і виконавчий директор кінофоруму Жиль Жакоб і Тьєррі Фремо.
«Почесну пальмову гілку» буде вручено 11 травня на церемонії відкриття 64-го Каннського фестивалю у присутності журі за головуванням Роберта де Ніро, що зіграв одну з ролей у фільмі Б.Бертолуччі «Двадцяте століття».

За матеріалами офіційного сайту Каннського кінофестивалю та сайту ZN.UA

Від себе додам, що Бертолуччі - один з моїх улюблених режисерів.На початку 80-х, в місті Львові, ходили легенди про його фільм "Останнє танго в Парижі". Цей шедевр львів'яни мали змогу подивитись завдяки "ноцному кіну" польської телевізії.На той час у Львові можна було приймати два польські ТВ канали.

Межі контролю Джима Джармуша / The Limits of Control - Jim Jarmusch

Повинне бути щось у Нью-Йорку, що робить із режисерів, які там виросли, бунтарів та дисидентів з природнім імунітетом проти спокус та догмат Голівуду. Фільми Джона Кассаветіса, Мартіна Скорсезе, Джеймса Тобака, Вуді Аллена чи Спайка Лі не потребують їх імен у титрах — підписи режисерів є у кожному кадрі та кожній зміні картинки. Нью-Йорк – мистецька столиця світу і можливо саме це заражає його режисерів живописністю, поезією та незаперечною самостійністю.

Джим Джармуш – великий режисер Нью-Йоркської нової хвилі в різних аспектах: він був частиною панк та нью-вейв покоління музикантів та митців, граючи у гурті «The Del-Byzanteens» та конспіруючись з однодумцями-богемою, в той час він перетворив музичну нью-вейв енергію у нью-вейв кінематограф, який став одухотвореним нащадком французького кінематографу Жана-Люка Годара, Франсуа Трюффо, Алена Рене та Жан-П’єрра Мельвіля. Перший повнометражний фільм Джармуша, «Безкінечна відпустка» (Permanent Vacation, 1980 р.), знятий за гроші зі власної університетської стипендій, став одним із найдовершеніших фільмів андеграундної кіносцени, що якраз розвивалася, режисери та актори якої здебільшого складалися з членів гуртів нижнього Манхеттену та голодних митців. Наступним фільмом був «Дивніше ніж в раю» (Stranger Than Paradise, 1984 р.), чудернацька комедія, створена із залишків фільму, подарованих Вімом Вендерсом, у якій у головних ролях знялися друзі Джима: Джон Лурі та Річард Едсон так, як й Естер Балінт, член театральної групи угорських біженців «Squat Theatre». «Дивніше» переміг у номінації «Золота камера» (Caméra d’or) на Канському кінофестивалі у 1984 р. та заробив міжнародне визнання для Джармуша. Далі був гротескний «Поза законом» (Down by Law, 1986 р.), нещасливі пригоди трьох людей, які втекли з ув’язнення у Луїзіані, у головних ролях: Лурі, Том Вейтс та Роберто Беніні, які зробили з Джармуша режисера для хіпстерів. Його окремі фільми, серед яких «Таємничий потяг» (Mystery Train, 1989 р.), «Ніч на землі» (Night on Earth, 1991 р.) та «Кава і цигарки» (Coffee and Cigarettes, 2003 р.), зібрали разом еклектичний узгоджений акторський склад, який, у викривленому, лаконічному стилі, розказує історії, що переплітаються та які позначені загадковими й авантюрними, але незбагненними поворотами сюжету. Джармушу не потрібно було змінюватися, щоб задовольнити публіку, але він змінився, щоб задовольнити себе. Завдяки «Мерцю» (Dead Man, 1995 р.) з Джонні Депом у головній ролі утікача, який подорожує на Далекий Захід, режисер перейшов у новий етап —особисту подорож, спосіб також випробуваний і в блискучому фільмі «Пес-привид: шлях самурая» (Ghost Dog: The Way of the Samurai, 1999 р.), у головній ролі з Форестом Вітекером про кіллера з внутрішнім світом.

«Межі контролю» (The Limits of Control), який вийшов 1 травня, показує подібного загадкового персонажа, якого грає Ісаак де Банколе, який з’являвся у«Ніч на землі» та «Пес-привид» і якого багато хто впізнає, адже він зображав африканського прем’єр-міністра Мотобо у телесеріалі «24». Де Банколе у «Межах контролю» подорожує крізь чарівні пейзажі Іспанії, виконуючи завдання достатньо таємниче, щоб пасувати назві фільму, яка була запозичена з оповідання Вільяма Берроуза. Чудовий акторський склад, включаючи Тільду Свінтон, Джона Гарта, Паз де ля Гуерта та Білла Мюррея, які об’єднують зусилля, щоб захопити глядачів непередбачуваною таємничою комедією та непевним очікуванням. Цей екстраординарний фільм підтверджує, що Джармуш митець, який стоїть в одному ряду з режисерами, якими він захоплюється, як-от: Мельвіль, Джон Бурмен, Ніоклас Рей та Семуель Фуллер.

(На знімальному майданчику фільму "The limits of control")
Текст і фото з сайту АРТ ЖУРНАЛ

Навіки разом / Юрій Андрухович

В одному зі своїх інтерв’ю Сергій Жадан розповів історію, про яку я грішним ділом уже й забув, а тепер на неї випадково натрапив. Суть її така. Певний студент подарував йому танкістський шолом. Наступного дня Сергій вилітав до Швейцаріі, де ми з ним мали спільний виступ. Згадавши, що в мене день народження, Сергій вирішив передарувати той шолом мені. Я, хоч у танкових військах не служив і відповідно ніколи не горів у жодному танку, подарунок усе-таки прийняв. Шолом був теплий, я одягнув його після виступу і пішов собі в ньому вулицями Берна. Дорогою до готелю ми зупинили таксі. Водій-балканець зиркнув на мене впівока, після чого розсміявся і ламаною німецькою сказав: "О, japanisсhe Aviator!".

Загалом Сергій майстер запам’ятовувати (і що важливіше – довигадувати) подібні речі. Якби не він, уся ця історійка, та й не тільки вона, щасливо канула б у Лету. Але раз цього не сталося, слід пошукати в ній якогось таємного сенсу.

Ким мене лише не називали! До яких лише національностей не прив’язували! І хоч іншого варіанту, крім як бути українцем, у мене й немає, я справді забагато часу віддаю комп’ютерному моніторові, й від цього поступово роблюся все більше схожим на японця. "А ще, - докинуть у цьому місці мої любі читачі-злостивці, - треба менше пити". Так наче саме японці є світовим еталоном пияцтва.

Пригадую, як мені не сподобалось оте ламане "japanishe Aviator". Відразу виникли асоціації з Другою світовою і тисячами японських льотчиків-камікадзе, цих юних самураїв, ще фактично дітей, закинутих у самісіньку пащу смерті. У нас люблять перетирати схожі теми. Розпатякувати про Сталіна чи Гітлера, про їхню начебто геніальну здатність посилати мільйони людей на заріз і вганяти їх у таку безвихідь, що нічого іншого, крім смерті героя, вже не лишається.

Японці завжди здавалися мені трохи інопланетянами. Не зовсім такими, як решта земних мешканців. З кількома японцями я досить близько знайомий. Скажімо, з композитором Тошіо Госокавою. На його прохання я записав йому з дюжину дисків старовинної української музики – "Божичів", "Древа", Компаніченка. Проте ми з Тошіо так і не стали друзями. З інопланетянами можливі контакти, але не дружба.

Утім, самі японці всіляко борються зі своєю інопланетністю. Саме тому вони чемпіони світу з наслідування. Російська класика, британський рок, американські комікси пустили серед них настільки міцне коріння, що виплодили вже й власних культурних монстрів – манґа, додзінсі, культових японських письменників, з головою занурених у західний літературний контекст. Той самий Госокава під час одного з берлінських семінарів зауважив приблизно таке: "Японська культура – це культура копіювання. Але наші копії кращі від оригіналів".

Захоплення японцями як найбільш технологічною й надсучасною нацією, що змогла зберегти усе традиційне, автентичне, й досить ефективно синтезувати його із західним, є явищем універсальним та повсюдним. Українська ж версія цього явища породила безліч смішних теорій щодо схожості японської й нашої культур. Для того, щоб досхочу ними натішитися, вистачає розшукати відповідну статтю у "Вікіпедії" - японські пагоди і гуцульські церкви, квіткові орнаменти кімоно і українських вишиванок.

Ба, навіть і якісь лексичні схожості знайшлися – причому навіть не з тих, де відома межигірська резиденція в японському перекладі мала б називатися Хатахама. З’явився навіть японець-бандурист, із вусами та оселедцем, що власним прикладом доводить, наскільки ми близькі.

А ще: нестійкість японської тверді, її постійна схильність до потрясінь – і нескінченні закарпатські паводки. Кримські і курильські територіальні розбори з росіянами. Та й ґуґл на запит у пошуку "японці українці", виявляється, подає на мільйон результатів більше, ніж у пошуку "українці росіяни". Наш потяг до цієї дивної країни є справді ні з чим не порівнюваним. "От яких братів і сусідів ми б воліли мати на сході", - думалось мені, поки врешті не сталося те, що об’єднало нас по-трагічному: аварія на "Фукусімі-1".

Відомо ж – ніщо так не об’єднує, як спільна біда. У нас із японцями їх тепер аж дві – аварії на АЕС та сусідство з Росією. Таким чином, ми з ними вже навіки разом. Дружимо радіоактивними зонами та всіма можливими наслідками. Як і в нас, у них слово "промінь" асоціюється не тільки з чимось радісним і сонячним, а швидше навпаки.

Я вірю, що японці вистоять, і рятівний йод їхніх морів зупинить променеву хворобу. Адже іншої планети, щоб утекти звідси, в них насправді немає.

А ще мені дуже хочеться, щоб наші спільні з ними сусіди зі своїм радісним "Это вам за Курилы" врешті позатикалися. Бо це ж таки вже за межею – стоїть собі косоротий гопник світового масштабу на перехресті народів та культур і роздає направо й наліво свої стусани – тобі за Курили, тобі за Севастополь, оцим за Південну Осетію, а цим узагалі – за те, що прибалти. І щоб якось його вгамувати, я навіть погодився б стати безстрашним Японським Авіатором.

Передрук з сайту ТСН.UA
Фото vasyltereshchuk.blogspot.com

Приколи від пана Штефка та Компанії / Гумор / Humor / LOL

- Поставив дома лічильники - і уже по тім не нараховуют );
- Уважєй, бо можуть бути якісь протензії );
- Областний дитячий перетинальний центр );
- Операцийна система ВІНДОМС );
- Опецийна система ЛІНЮХ ) ;
- То є на вулиці Бельведерського ) ;
- Андрію,перевір Е-Мейл мого мобільника )