У рідну Україну музикант із Канади, де живе вже десять років, приїжджає здебільшого на концерти. Цього разу гастролюватиме у Львові – місті, де народився. У вівторок, 19 червня(2007р. прим. vovafed), у Національному драматичному театрі ім. М. Заньковецької відбудеться благодійний сольний концерт Василя Попадюка і його гурту PapaDuke – частину коштів від продажу квитків передадуть дітям-сиротам. Перед відльотом із Канади скрипаль дав ексклюзивне інтерв’ю кореспонденту “ВЗ”. 
Зазвичай перед концертами не хвилююся, – розповідав Василь Попадюк. – Та чомусь ці гастролі до Львова викликають у мене хвилювання. Востаннє виступав тут років з три-чотири тому - разом із танцювальною групою “Громовиця” з Чикаго. А цього разу відбудеться мій перший сольний концерт у Львові – разом із моєю групою PapaDuke. Постараємося грати так, як робимо це у всіх інших містах світу. У Торонто живе пів-Львова, тож, сподіваюся, публіка зустріне нас тепло. Ми дамо концерти також у Тернополі та Івано-Франківську. Потім я полечу на виступи у Страсбург та Мюнхен. Згодом знову з групою зберемося в Україні – виступатимемо на “Таврійських іграх” у Києві. А після цього мене чекають у Флоренції та Римі.
- Ви народилися у Львові, закінчили тут заочне відділення консерваторії, клас скрипки. Попри це, вважаєте себе киянином...
- Люблю Львів. І хотів би назвати себе львів’янином, але чи можу? Народився тут, і за духом, мабуть, почуваюся львів’янином. Та виростав у Києві. Коли мені було два роки, наша сім’я переїхала зі Львова – спершу у Кіровоград. Потім тата запросили працювати у хорі ім. Верьовки – і ми перебралися до Києва. Там я чотири роки провчився у консерваторії. На п’ятий курс мені потрібно було перевестися на заочну форму. А оскільки ані в Києві, ані в Москві, де я на той час жив, такої можливості не було, то закінчував Львівську консерваторію.
- Як змінили свою київську прописку на торонтівську? Що це були за часи?
- Це були часи змін. Я жив у Москві – працював у Державному театрі музики народів світу під керівництвом Володимира Назарова. Україна от-от мала стати самостійною. За два місяці до того, як проголосили незалежність, не стало тата... Я повернувся в Україну. При владі був Кравчук. Розумів, що тут – не до мистецтва. Працював у групі “Гопак” – першому приватному колективі. Ми гастролювали у Канаді, США... Та все одно за духом це було далеким від того, що я робив у Москві. І під час третіх гастролей до Канади залишився там. Став, як казали в радянські часи, “нєвозвращєнцем”.
- Людина з Радянського Союзу потрапляє за океан...
- Уперше в Канаді я побував у 1988 році – на Олімпійських іграх у Калґарі, ще з татом. Тоді переді мною справді відкрився інший світ. Вдруге поїхав туди у 1993 році. А емігрував у 1997-му. Правду кажуть, що туризм не варто плутати з еміграцією. Гастролі – це одне, а коли ти там живеш – зовсім інше. На перших порах я працював піаністом Національного балету Канади. Грав усе, що спадало на думку, – від композицій для класичного балету до дитячих пісеньок у джазових обробках. Це було трохи смішно, бо до того таким не займався. Хоча досі багато канадців пам’ятають мене саме як піаніста. Крок за кроком почав виступати, граючи на скрипці. А якось відомий гітарист Pavlo, почувши мене на одному з фестивалів, запросив у свою команду. Як спеціальний гість я грав із Pavlo років із п’ять. Записали разом декілька його альбомів.
- Вас називають “живим нервом”, “золотою скрипкою”, “сучасним Паганіні”... Як ставитеся до своєї популярності, яка виросла до світових масштабів?
- Як кажуть у народі, я – як картопля і м’ясо, дуже проста людина. До своєї популярності ніяк не ставлюся. У мене немає всіх цих сценічних хвороб. Мені просто подобається робити те, що роблю. І приємно, що й іншим це до вподоби.
- Торік ви записали спільну пісню з вокалістом легендарної групи Deep Purple Яном Гіланом. Як познайомилися із ним?
- Випадково. Ян Гілан записував свій альбом на одній із канадських студій. Нас познайомив мій добрий приятель, який продюсував цей альбом. Ми поговорили, посміялися. Старий рокер Гілан виявився простою цікавою людиною. Він запитав у мене: “Хочеш пограти в моєму альбомі?”. “Не запитуй мене двічі”, – відповів я.
- На вашому сайті можна побачити імена таких музичних зірок першої величини, як Еніо Моріконе, Річі Блекмор, Джессі Кук... Спілкуєтеся з ними?
- На моєму сайті можна знайти моїх віртуальних друзів – друзів у my space, близьких мені за духом. З Еніо Моріконе у творчості нас поєднує лише те, що наша група переграла одну його річ – отримавши на це офіційних дозвіл. Особисто не знайомий я й із Річі Блекмором. А от з Джессі Куком – ми справжні друзі, разом гастролюємо. Недавно їздили в Аризону.
- Ваш батько мріяв, щоб ви грали на сопілці. Мати посадила вас за фортепіано. А ви обрали скрипку, яка й стала вашою “візитівкою”...
- Мама розповідала, що, будучи на фестивалі українців з усього світу в словацькому місті Свіднику, українка з Канади подарувала їй залізну скрипку. При цьому сказала: “У вас буде син, і буде він скрипалем”. Мама тоді була вагітна мною – на третьому місяці. І у шість років мені захотілося грати на скрипці...
- Який інструмент після скрипки ваш улюблений?
- Фортепіано. А на третьому місці – гітара.
- Граєте на 15 музичних інструментах...
- Не рахував, але приблизно на стількох. У Театр музики народів світу Назарова набирали музикантів з усіх братніх республік. І нас вчили грати на різноманітних інструментах – вірменських, азербайджанських...
- Це в цьому колективі до вас приклеїлося прізвисько “Бандера”?
- Так. “Бандерою” мене називали жартома. Ми ж поприїжджали до Москви з усіх куточків Союзу. Про незалежність своєї країни тоді мріяв не лише я, а й інші – прибалти, наприклад.
- Театр музики народів світу під керівництвом Володимира Назарова був візитівкою Радянського Союзу. Його патронував Михайло Горбачов. Доводилося бачитись?
- Бачився і з ним, і з Раїсою Максимівною. Разом з нею наш колектив відкривав університет у Мадриді. Там стався кумедний випадок. У цю поїздку Назаров делегував не весь театр, а гуцульсько-молдавську “бригаду”. Десь із півгодини ми грали перед офіційними особами. Після чого Раїса Максимівна поцікавилася: “Хлопці, а ви можете зіграти щось молдавське?”...
- З колективом Назарова ви грали навіть перед Хусейном...
- Так, “Госконцерт” посилав нас у різні куточки світу. У Йорданії ми були два тижні, грали в палаці перед гостями короля. Несподіванкою для мене стало те, що особиста охорона Хусейна складалася виключно із чеченців.
- Це під час тих гастролей Хусейн подарував вам іменний годинник?
- І мені, і всім іншим артистам нашого театру. Свій годинник я потім продав Назарову... Він сам мене про це попросив – після того, як свій подарунок від Хусейна віддав як хабар у міністерство культури... “Продай мені, ти й так його загубиш”, - сказав Назаров. Я – така людина: все гублю, у мене все вислизає з рук.
- І за скільки ви продали цей цінний годинник?
- За тисячу рублів. На той час це були великі гроші. Ми з друзями гуляли на них декілька тижнів...
- Перед Віктором Ющенком виступали?
- З Ющенком ми особисто знайомі. Познайомилися ще тоді, коли він був банкіром. Я жив у Києві й тісно співпрацював із посольством США. Ющенко був частим гостем їхніх забав, на яких ми грали. Запросив наш колектив виступити в Національний банк України. А наступного разу ми бачилися вже в Канаді. Віктор Андрійович приїжджав сюди ще прем’єр-міністром. І я дуже здивувався, що він упізнав мене. “Бери валізу – й поїхали додому”, – сказав мені. “Станеш президентом – подумаю”, – пожартував тоді я.
- Ющенко Президентом став, а ви досі живете в Канаді. Що могло б спонукати вас назавжди повернутися в Україну?
- Важке запитання... Дуже люблю Україну й українців. Але мабуть, буде краще, якщо я тут репрезентуватиму свою країну. Моє життя в Канаді вже стабілізувалося.
- Правда, що носите золоту обручку із тризубом?
- Так, вона й зараз на мені. Ця обручка – як частинка України, яка постійно зі мною. Хотів зняти – не знімається...
- Під час Помаранчевої революції ви грали на Майдані...
- Так, приїжджав до Києва разом із групою з Америки “Фата моргана” (колись вони грали з Тарасом Петриненком).
- Живучи в Канаді, які емоції найчастіше відчуваєте, коли стежите за подіями останніх років в Україні?
- Кожен мій день завершується тим, що читаю в Інтернеті новини з України. Хвилююся... Хочу, щоб нарешті Україна стала справжньою державою. Вже стільки українці терплять...
- Ви – зять Степана Хмари. Як познайомилися з його донькою?
- Вона підійшла до мене після мого концерту тут, у Торонто, у 1999 році. Так і живемо досі разом. Така у нас “політична” сім’я. Степана Ільковича поважаю. Декілька разів він приїжджав до нас, до Канади. Але частіше бачимося в Україні.
- У вас є донечка Софійка...
- Їй – два роки. По ночах співає – спати не дає. Дуже жвава дитина. Нещодавно їздили з нею на Кубу. Думав, відпочину – та де там...
Фото з архіву "ВЗ". Інтерв'ю : Галина ГУЗЬО - "Високий Замок" Вперше опубліковано 16.06.2007
Немає коментарів:
Дописати коментар